У близькості є парадокс, який знайомий майже кожному: ми хочемо, щоб нас побачили справжніми, — і робимо все, щоб цього не сталося. Показуємо відредаговану версію себе, тримаємо безпечну дистанцію, а коли хтось підходить надто близько, знаходимо в ньому недолік, який усе пояснює.
Психоаналітична традиція бачить у цьому не рису характеру, а слід історії. Наші найперші стосунки навчили нас, що відбувається з тим, хто відкривається: його приймають — або соромлять, використовують, залишають. Це знання лягає глибше за пам'ять і працює автоматично: тіло знає, коли «безпечно», раніше, ніж ми встигаємо подумати.
Тому доросла близькість — це завжди трохи всупереч досвіду. Вона потребує здатності витримати невизначеність: іншого не можна проконтролювати, гарантій не існує. У терапії ця здатність не «тренується» — вона виростає зі стосунків із терапевтом, у яких вперше можна бути побаченим без наслідків, яких навчило дитинство.